українські родини. Мешкало в селі і кілька німецьких родин, які

взірцево господарювали на землі, деякі були ремісниками: коваль,

стельмах-столяр, мельник на річці Бистрій. Німці між собою роз-

мовляли німецькою, а з українцями – українською, хоч і не дуже добре.

Їхні діти вчилися у нашій школі. А до кірхи – церкви – ходили на

Улично, де була досить велика німецька колонія Касен-

дорф. Нашим громадським життям німці мало цікавились. Поля-

ків у селі не було загалом, і українці були цьому раді. Натомість

за селом, на Голодній, була польська колонія. Звідки вона взялася,

мені невідомо. Поляки були малоземельними, і всі працювали в

Стебнику. Там їхні діти ходили до школи і костела. Перед Другою

світовою війною вони почали цікавитися громадським життям у

селі, але українці до спільної участи в заходах їх не допустили.

Під час війни і по війні вони неохоче покидали нашу місцевість,

але у них не було виходу: треба було повернути те, що не своє.

Селяни в основному жили з праці на землі. Хто скільки її

мав, такі були його статки. Найбагатшим господарем у селі був

Олекса Павлішко – добра і шляхетна людина, за що громада об-

рала його війтом. Але нагнала лиха доля на наш край страшну

бурю, яка виривала найкращих людей. Злі люди вирвали нашого

війта з рідної хати й погнали до Сибіру в тундру – вічну мерзлоту.

По довгих роках він повернувся, але до рідної хати ті ж злії люди

його не впустили. Ворог відібрав і заселив, кого хотів. Довелося

доживати віку в чужій хаті і відійти з неї у вічність.

Було кілька десятків господарів, що мали від 10 до 20 гек-

тарів землі. Инші мали менше, було багато й малоземельних – не

було на чому виживати. Але народ якось сам собі помагав. Одні мали

верстати праці у своїх хатах. Були чотири кравецькі, були шевські,

столярні, ткацькі, з обробки шкіри, було, мабуть, п’ять ковалів із

кузнями, кілька «штельмахів», які виготовляли вози й сани. В селі

були дві олійниці, де переважно з льону видушували олію, були свої

різники, які різали худобу й виготовляли м’ясні вироби та ковбаси.

Були також напівпрофесійні ветеринари, які лікували худобу. Були і

такі фахівці, що виривали зіпсуті, а часом і здорові зуби в людей. Був

добрий костоправ, що вміло складав зломлену руку чи ногу. В селі

не гнали горілку і не було пияків – власник корчми збанкрутував.

У Доброгостові існувала різного роду торгівля: кооператив-

на спілка мала три крамниці, в яких можна було придбати майже

все потрібне для села, деякі продукти та солодощі.__

Була в Доброгостові й інтелігенція з вищою освітою: о. Розкіп,

який служив у Гошеві на Ясній горі, професор Іван Боберський –

заслужена й уславлена людина в Україні та за її межами, вчителі:

А.С.Фарима, Федір Жагаляк, кооператор Іван Гарасим’як. Було

декілька осіб із середньою освітою.

З давніх часів у Доброгостові було «Надлісництво», яке опі-

кувалося довколишніми лісами. Його «радцею» (наглядовим ке-

рівником) був п. Могильницький зі славного українського роду

Могильницьких, які жили коло Перемишля.

З лісу була велика користь для селян. Узимі лісоруби різали ліс,

фірами вивозили дерево на тартак у Доброгостові, але переважно

– до Дрогобича. Там дерево розпилювали на дрібніші «пиломате-

ріяли», инше – у «латри» – метрові, розколені начетверо «клепки»,

які складали в стоси, а відтак продавали на дрова для опалення.

Навесні люди ходили до лісу розсаджували шкілки. Багато лю-

дей, щоб заробити бодай який украй потрібний «гріш», возили з

лісу дерево – як не своє, то чуже – нелегально, вдома різали та

кололи на дрова, робили малі в’язанки і везли до міста на про-

даж біднішим міщанам для опалення. Уліті дівчата ходили до лісу

збирати різні ягоди, а тоді несли до Трускавця продавати курорт-

никам. Носили на продаж також молоко, молочні продукти і яри-

ну – городину.

Кожен селянин – багатший чи бідніший – усе, що міг заоща-

дити з вирощеного та тваринних продуктів, ніс чи віз до міста,

щоб продати і виручити якісь гроші, бо податки були великі і їх

неможливо було не сплатити. А ще треба було купити сірники,

нафту, сіль, дечого до свят. А найголовніше – одягнути себе і ді-

тей, придбати все потрібне для сім’ї і на господарстві.

Життя у Ранчуків на господарці починалося ранньою вес-

ною так скоро, як сонце піднесеться горою понад сад і торкнеться

промінням призьби під хатою. Мати набирає землі в якусь скринь-

ку та в черепки і висіває насіння на розсаду. А хлопці роблять те

саме, але так, як навчилися на курсах у Хліборобському вишколі

молоді. По двору кури кокають, ловлять комах, що пробудили-

ся від зимової сплячки, а одна курка ходить поважно і поквокує.

Мама принесла кошик, наповнений до половини сіном, бере з

горшка яйця, дивиться до сонця, котре добре до запліднення, і

кладе 21 штуку в кошик. Відтак ловить квочку і саджає на яйця.

У той час Анна шиє на машині, а Марія їй допомагає. А дру-

га Марійка (Сінькарова), яка вчиться у нас на кравчиню, пиль-

но приглядається до кожного руху, як кравчиня шиє. Тато час від

часу нагадує, що треба вважати – не дай, Боже, зіпсувати що, бо

машина коштує 500 золотих. Тоді це були великі гроші.

Наш дідусь Олекса доглядає худобу в стайні. Далеко в городі на

долині тато з братом Миколою городять пліт-частокіл. Наймолод-

ша сестра Наця понесла щось у кошику до Трускавця продавати.

Напровесні вечорами в хаті Ранчука обговорювали, що і скіль-

ки треба сіяти та садити. На полі вже з-під снігу показується ози-

мина, і часник тоненькими паростками показався.

Тут постараюся перелічити всі плоди, які ми вирощували на

тій такій дорогій для нас землі. На полі восени сіяли озимі жито

і пшеницю, а ще озимий ячмінь. Навесні сіяли овес, ярий ячмінь,

голомшу (сорт пшениці), просо, гречку. А як жито трохи підрос-

ло, то сіяли по ньому конюшину, щоб росла до осени й залиши-

лася на другий рік. По житі чи пшениці сіяли ще й вику і ріпу. Зі

стручкових рослин на полі вирощували фасолю, горох і біб.

У городі плекали ярину-городину: капусту, брукву, буряки,

моркву, петрушку, ранню картоплю, часник, огірки, кріп. Виро-

щували тичну фасолю, тичний горох, коноплі, лен (льон). Під лен

вибирали найліпший кусень землі, такий, аби на ньому не росли

бур’яни, бо лен треба полоти, щоб він ріс чистеньким. А коли ви-

росте лен, зацвіте – яка ж то краса! Цвіт синенький, як безхмарне

небо, а, як вітерець повіє, лен легенько хитається, наче хвилі на

морі в погожий день, – душа радіє, годі очі відірвати.

Як виросла моя сорочка. Тато кажуть: «Іду підготовля-

ти ґрунт на лен». Мама кажуть: «Уважай Миколо, щоб не було

бур’янів, бо то треба полоти, щоб лен ріс чистий». Запряг тато

коней, поскладав на віз плуг, колісницю і їде. А я біжу за татом

і прошу: «Тату-тату, я їду з вами!». «Добре-добре, – кажуть тато,

– будеш коні поганяти». Ой, як-то гарно! Поганяю коней, а тато

ідуть за плугом, залишаючи позаду себе свіжу, рівненьку скибу.

Сонце пригріває, пташки в кущах над річкою про щось собі ще-

бечуть, жаль, що я не розумію, про що. Та хай собі щебечуть, а ми

виорали загін і їдемо додому.

Пополуднували, відпочили і знову їдемо з татом на город. Але

вже не з плугом, а з боронами. Свіжа земля сипка, так що ми швид-

ко заволочили. Коні пасуться на суголовках, а тато пішли додому

по насіння. Повернувшись, тато беруть потрошки насіння з мішка і

дуже уважно висівають у свіжо заволочену землю, щоб усюди було

однаково – не рідко і не густо – засіяно. По засіві знову заволочили

і пішли додому. А ніжне зернятко лену хай поволі кільчиться та

росте, потім мама прийдуть полоти, вичищати від бур’янів, бо і на

найліпшому полі ростуть бур’яни, а лен бур’янів не любить.

Одного весняного сонячного ранку, тато кажуть до мене: «Іване,

поїдемо за Глибокий потік, на Широке поле». Я радий і кажу: «До-

бре, я збираюся». Сіли на віз, поїхали. Щойно виїхали на рівнину, а

там й инші поля видно – геть аж до Уличного. Приїхавши на місце,

тато поскидали з воза борони, пов’язали гаками одна до одної і по-

чали скородити ріллю, що восени була виорана на зяб. Розглядаю

все довкола, а небо таке високе і широке, як ніколи перед тим.

Ми почали скородити, а над нами появилися жайворонки, під-

літають високо вгору, кружляють над нами і наче жалібно про-

мовляють, але я не знаю, чи вони чогось від нас хочуть, чи сва-

рять нас, що ми порушуємо їхній спокій. Питаю в тата, що вони

хочуть? А тато відповідають, що вони, може, десь тут мають своє

гніздо з пташенятами, тому й тривожаться: «Вважай, щоб ми не-

нароком його не розбили». Я зрозумів: пташка застерігає нас, аби

ми не наробили їй шкоди.

Иншого дня тато кажуть у хаті: «Завтра всі їдемо в поле са-

дити бульбу». Та чому всі, – питають мама і кажуть: «Анна не

може йти, бо має багато шити – он уже Великдень наближається,

і для неї кожна хвилина дорога». А тато у відповідь: «Ну, то Анна

може бути вдома, а ми всі підемо, аби нас було багато, бо будемо

садити бульбу за плугом». Мама знову озвались: «О, ти все якісь

порядки заводиш, дотепер садили за мотикою, і все було добре».

Тато гейби не чув того…

На другий день тато ладують на віз накільчену бульбу, кладуть

плуг, Микола помагає, а я також приглядаюся і подаю дещо татові

в руки. Відтак посходилися всі до хати на сніданок. Дідо задума-

лися і кажуть: «От дотепер садили як садили і все було добре, а

тепер якісь нові порядки заводите. Ну, побачимо, що то буде».

Приїхали в поле, розвезли мішки з бульбою і порозкладали

один від одного на відстані понад 20 метрів. Тато загнав коней з

плугом на початок загону і каже: «Я зараз відорю скибу, а ви вкла-

дайте бульбу на висоту пів скиби і на відстані одна від одної на

стопу. І вкладати за кожною другою скибою». Все було успішно

зроблено так, як казав нам тато. Він завів нові порядки не лише

для себе, а й для инших.

Луги зазеленіли, господарі випасають худобу, але скоро буде

св. Юра, і худобу треба буде виганяти з лугів. У день св. Юра пас-

тухи ще пасуть худобу на лугах, назбирують колодрису, плетуть

вінки і вкладають коровам на роги та, полюбувавшись замаєною

вінками худобою, виганяють її, залишаючи луги, щоб росла тра-

ва. По першому сінокосі виростає отава, а, коли і її скосять, часто

встигає вирости й друга під непоганий укіс.

Далеко за селом, уже на схилах Карпат, видніються Лази, які

були господарськими уділами, зрідка порослі дубами, березами,

ліщиною. Там випасали худобу всі, незалежно від того, чи є тут

свій наділ, чи ні. Такий був неписаний закон. По кількох тижнях

і звідтам забирали худобу, бо запускали траву під сінокіс. Отава

там не росла: надто пісна земля. Пастухи використовували той

час і робили березові віники. Обрізали малі березові галузки, дер-

ли з ліщини лико, яким в’язали віники, а з обдертих ліскових па-

тиків робили держаки. Такий віник виглядав дуже гарно. Котрий

пастух добре попрацював, то вистачало віників на цілий рік, або

ще й у місті продавали. Я теж належав до таких, бо пастух мав

свої потреби, і треба було грошей.

Худобу виганяли, і кожний господар випасав на своєму.

Для бідніших людей це було дуже прикро, бо вони і так були

малоземельними і вистачало хіба що посіяти жита чи посадити

бульби, а худобу випасали по ровах, носили для неї траву з лісу.

Два образи. Іду я втоптаною стежкою попри дорозі, що веде

до сусіднього села. Дивлюся: на полі нашого стрийка при дорозі

високий дерев’яний хрест, а попри доріжку, на Погарі, кілька ве-

ликих черешень, от-от будуть дозрівати. Справа по обидва боки

річки Колодниці – буйні трави. А он там, на скрутах річки, ста-

рий Голендер пасе корови. А по лівій стороні росте збіжжя, що

належить до лісництва. І ось тут уже Глибокий потік – струмоч-

ком пливе чистенька, як сльоза, вода, що витікає з криничок, які

ніколи не замерзають. По лівому боці потоку – схил, порослий

кущами та вільшиною. Вліті в цьому місці було б гарно відпочити

і напитися чистої, здорової води. Попри потоці – широкі ниви, де

пасеться наша худоба та ще й Михайла-косаря, бо на своєму полі

він не має де випасати корову.

Далі простяглися лани, засіяні житами, пшеницею, вівсом

та дечим иншим ген аж до Уличного. А справа – луги, на яких

ростуть буйні трави, уквітчані різним цвітом, що скидаються на

багаті різнокольорові килими, від яких віддає приємними арома-

тами польового різноцвіту. Під враженням цього дивовижного

видовища повертаюся додому. Перейшов нашу лавочку на потіч-

ку Стайний і йду стежкою попри новий пліт, який тато старанно

спорудили, дивлюся на трави, які кожного року ростуть на долині

просторого городу, і зауважую, що кмин уже пристигає. Тішуся,

що кмину багато – будуть гроші для мене, коли пристигне, я буду

його оберемками збирати – і на продаж.

Іду ближче додому і не можу відірвати погляду від городини.

Он уже фасоля і горох повилися на тичках аж до верху, і лен під-

ріс уже по коліна, а наверху ніжного льняного стебла золотисті

головки з насінням. Мати, що працювала тут, підвелася, витерла

піт з чола та й каже: «Ой, Іванцю, виноси хопту з борозди, а за те

буде тобі нова сорочка». Несу кошик цієї хопти і роздивляюся по

городі. Все буйно росте, а горою все це прикрашає маковий цвіт,

над яким граються метелики, ніби танцюючи в повітрі. Ох, яка

ж то краса, подумав я тоді в захопленні від побаченого. Йдучи

далі, оминаю чотири кремезних дуби, гладкі і високі, а наверху

кучеряві крони, наче парасолі. А тут уже й три ряди саду. Яблуні-

паперівки от-от будуть достигати. Червоні дрібні, але солодкі і

великі апорти (добрі для сушення на зиму) ще зелені. Четвертий

рядок – то вже пеньки: колись були добрі сливи, але не витримали

великих морозів 1928 року.

А ось і стодола, акуратно покрита солом»яними куликами. Ми-

наю її, і ось справа при дорозі три великі липи, увінчані густим

цвітом, по тому ж боці терносливи; вони зрана достигають. Гля-

нув наліво: наприкінці стоїть оборіг, у якому є ще трохи торіш-

нього сіна. А он там, коло саду, сестра бере з криниці воду.

По правій стороні попри дорозі стоїть наша, рідна всім нам

хата, як закон – вікнами до полудня. Навперед хати у формі ве-

ликого квадрата – сад, а в ньому різних сортів яблуні, груші і, на

щастя, всередині збереглася, вцілівши від морозів, одна слива. А

в першому ряді, перед вікнами, красуня «дуля» – така могутня, а

листки на ній, як смарагди, синьо-зеленого кольору. А з заходу, по

межі, густа грабина, щоб захищала від вітру.

Шкодую, що я не художник, аби відбити все це на полотні. То є

мій найголовніший образ, який я ношу у своїй душі ціле життя. Але

повернуся до дійсности, як творилася мамина сорочка для мене.

Мама збудили мене зраненька, дали горня молока і кавалок

хліба та й кажуть: «Біжи, Іванцю, бо дідусь уже випустив корови

зі стайні, а Микола з кіньми вже давно на полі висвистує. Біжи за

коровами». Іду за коровами і бачу: тато гострить каменем косу і

знову раз за разом коса аж свище, а позаду косаря простяглися до-

вгі перекоси. Попас я худобу на свіжому пасовищі і жену додому,

щоб встигнути визбирати кмин, поки порозбивають перекоси, бо

ж то мій заробіток.

На другий день те саме. Коли я повизбирував кмин із пере-

косів, його пов’язали у горстки і попідвішували попід стріхи,

щоб добре висохли. А відтак їх вимолотили і насіння позсипали

в мішечки. Продавати тато вже самі знають, де і коли, може, десь

перед Різдвяними святами, але одне є певне – гроші будуть мої.

Сонце пригріває. Доспіває жито, хитається від легенького ві-

тру, наче на морі жене хвилю. Приходять тато з поля й урочисто

заявляють: «Жито аж проситься жати, підемо завтра». На другий

день вся наша челядь, наче гуси, ланкою за татом пішли у поле,

тільки я – за моїм фахом – пасти худобу. Попас, пригнав додому,

поприпинав, дав кроликам їсти. Мама в хаті дали мені колоченої

нової бульби, висмаженої в печі коло вогню (ох, яка то була смач-

на та бульба, щоб так і сьогодні хто подав таке!), а, попоївши,

пішов на холодну постіль спати. Скоро заснув (це мені властиве

і нині) і добре відпочив. Мама розбудили мене, кажуть: «Іван-

цю, збирайся – понесеш у поле полуденок». Наладувала повний

кошик і велику кав’ярку, двигаю то все – несу. Змучився і сів на

Марковім березі, трохи відпочив – і далі в дорогу. Жнивують аж

на третіх «гонах», але я доконав свого – приніс нелегку ношу. Всі

раді, посідали на суголовок і смакують полуденок, як тоді каза-

ли, а я відпочиваю, бо ще гірше змучений, ніж женці, та недовго.

Кав’ярку вже випорожнили, дали ще й другу, і тато кажуть: «Біжи

в криничку, принеси свіжої води». Відповіді нема, бо це наказ.

Біжу до кринички, тої, що вода в ній ніколи не замерзає. В давни-

ну з села ходили сюди по воду, якою розводили горілку. Ох, як я

тут гарно відпочив, набрав води і знову до женців несу дві великі,

повні кав’ярки. А відтак повертаюся додому, бо треба гнати по-

полудні худобу на пасовище.

Мама з сестрою витягають лен, ретельно обтрушують землю з

коріння і в’яжуть в оберемки, а я виношу на суголовки, після чого

пров’язали його в «мантлі», і я тачками повозив на подвір’я, там

поставили проти сонця, щоб висихав. Повисушуваний заносили

до стодоли і на току праниками витовкали все насіння, з якого

відтак робили олію, а льняні стебла розстеляли по отаві, аби ви-

лежувався. Бувало, з-під лену виростали гарні, біленькі, як сніг,

печериці. Ми ходили і збирали, бо вони дуже смачні.

По трьох тижнях лен відлежав своє, його збирали, сушили на

печі та коло печі і терли на «терлиці», а другий раз – більш доклад-

но – терли на «трічичках» і нарешті чесали на великих дротяних

щітках уже клоччя, після чого виходило готове льняне прядиво.

Його навивали на куделю, і пряділі, вправно володіючи веретена-

ми, пряли тонкі, ніжні, але цупкі та сильні на розрив льняні нитки.

Минає тепле літо. Наприкінці серпня настає свято Божої Ма-

тери. Наша родина, хоч і не вся, як инші, збирається йти до Гоше-

ва, на Ясну гору. Іду і я з татом та сестрами до Гірного. Хтось із

наших підвіз нас через Уличне, Довголуку до Гірного. Через ріку

Стрий перепливли на поромі, і тут уже Семигинів – село, яке, за

легендою, отримало свою назву завдяки історичній події, що тут

відбулася ще в княжу добу. На місці, де тепер розташований Семи-

гинів, у кровопролитній битві загинули сім синів князя Святослава.

Там встановлений пам’ятник про цю подію. Князь теж загинув. За

народними переказами, бойківське містечко Сколе отримало назву

за місцем, де «скололи» військо Святослава. Сам він загинув і по-

хований за містом. Це місце і нині – гора Святослава.

Від Семигинова йдемо пішки через села, аж до Гошева на

Ясну гору. Колись у давнину землі і висока гора належали по-

міщикові з Гошева. З часом пан подарував ці землі монахам і

власним коштом збудував величну церкву й монастир, який сто-

їть і сьогодні. Нащадок того пана жив у Нотинґамі (Англія). Я

був у нього, мав з ним розмови на різні теми і про Гошів теж.

Він жалів, що з плином часу його родина змішалася з поляками,

а нині він не знає, хто він є.

У Гошеві ми помолилися за всі Господні дари і тією ж дорогою

повернулися назад додому вже зустрічати осінь. «Осінь, осінь –

лист жовтіє, часом дрібний дощик сіє. Веде осінь сині хмари, але

за це дає дари. Всього повні комори й міхи – нашим дітям для

утіхи». На дворі вже осінь, все збіжжя і сіно в стодолі і оборозі, а

ярина ще на городі. Кажуть: все треба зібрати до святої Покрови,

бо на Покрови треба йти празникувати на Орове. А ми, пастухи,

пасемо худобу, розкладаємо вогні і печемо бульбу. Наша ріка ба-

гата на лозу. Витинаємо пруття, плетемо кошики і продаємо тим,

хто не має в що копати бульбу. А нам, малим збиточникам, завсіди

треба грошей щось купити з того, що більші вже мають.

Зима перемогла літо, і на полях уже нічого немає, лиш ози-

мина зеленіє. Десь хтось возить дрова з лісу, аби мати чим через

зиму огрівати хату та їжу зварити, а в нашій хаті життя пливе

своїм річищем. Анна шиє на машині, Марія помагає, а мама з На-

цею прядуть куделі на нитки, а нитки такі тоненькі, як волосинки.

Питаю у мами, чому такі тоненькі? А мама відповідають: «А бо

то тобі, Іванцю, на сорочку».

Микола наносив різних патичків до хати і струже. «А що то

буде, Микольцю?», – питаються мама. «Звізда, – відповідає Мико-

ла, – будемо приготовляти вертеп». «А мене візьмеш, Миколо, до

вертепу?» – питаю брата. «Візьму-візьму за пастушка». «Добре,

хлопці, робіть щось доброго», – кажуть мама…

Наш тато цілу осінь працюють ціпом у стодолі. Треба якнай-

більше вимолотити до свят, аби миші не згризли, а то вже свята

наближаються. Закінчивши молотьбу, тато приготовляють віз –

їхати до міста. Наладували на фіру всього добра, що виросло на

полі і в городі, а мама приготували кошик, у якому трохи сиру,

масла та сметани, копа яєць. Їде Микола з татом, щоб фіру стерег-

ти, як тато підуть до склепу. І мій кмин забрали продати.

Запрягли тато коней і поїхали в Божу путь. А вдома дідусь Олек-

са доглядає худобу в стайні. Мама і сестра Наця прядуть, Анна і

Марія шиють, а я в хаті щось майструю, тешу якогось патичка, і

найбільша турбота для мене – скільки буде грошей за мій кмин? Ну

і чекаю на калач із міста. Та й решта в хаті згадують про тата і роз-

мірковують, чи буде добрий виторг за все, що повезли на продаж?

Надворі вже стемніло, в хаті засвітили лямпу, мати розтопили

в кухні, щоб щось теплого зварити, бо приїдуть з міста померзлі і

голодні (в печі ввечері не топили, лише вранці), я терпеливо сиджу

на лаві, дивлюся крізь віконну шибу, а тата нема та й нема. На-

решті приїхали. Повипрягали коней і загнали до стайні. Беруть з

воза велику баньку нафти, так щоб було на цілу зиму, і занесли до

сіней. Після того беруть великий кошик і щось у ньому принесли

до хати. Ми нетерпеливо чекаємо, а мама тим часом налили чогось

теплого їсти. Повечеряли. Тато підтер вуса наліво і направо, взяв

кошик, урочисто поклав на лавку наперед стола і почав розкладати

куплений крам. Викладає і приговорює: «Ось то для вас, кравчині,

а ось то на свята, господине: паперова торбина рижу, так само цу-

кру, дріжджі, родзинки, гвоздики, пушка кави і кругла трубка цико-

рію, плитки змішані (кава з цукром), пушка перцю, бібкове листя».

Може, ще щось було, а найважливіше – тато з усмішкою витягають

«пулярес» (гаманець) і дають належне Миколі і мені за кмин і кві-

ти, що ми назбирали в полі на ліки до аптеки. Ну і на завершення

тато частують усіх нас калачем, що купили в місті: обарінок, рога-

лик і ще щось там було, але як це давно-давно було…

Нарешті настав довгоочікуваний день Святвечора. Зраня по-

вставали – і кожен до свого завдання. Тато встали зрана, бо треба

дати коням їсти, і дідусь устав, зібрався і пішов належно обійти

господарку – чи все в порядку. Повставали і сестри, одні до ма-

шини, а Наця опоряджує, замаює хату тими рожами, що наробила

ще перед святами. І вбрала павука, що вже тут готовий – ялинки

в нас у той час не наряджали. Протягом цілого дня майже ніхто

нічого не їв – постили. А цілий день кожен із нас щось робив.

Микола, ну і я потроху, викінчуємо «Вертеп».

Уже звечоріло, понад садом на небі з’явилася перша зірка.

Тато до нас кажуть: «Хлопці, підемо!». Пішли ми разом до стодо-

ли, набрали смачної паші і занесли до стайні коням та коровам.

Пішли до стодоли знову, тато беруть на ноші сіна, Микола взяв

два колядники – вівсяні снопи, а я – кошик отави і разом пішли до

хати. Перш ніж переступити поріг голосно-голосно вітаємо всю

челядь: «Христос рождається!» У відповідь усі, хто в хаті, теж

голосно кажуть: «Славімо Його!» А ми далі продовжуємо: «Він-

шуємо вам на щастя, на здоров’я ці свята відпровадити і других

Усі посідали за стіл, мама подали кутю в макітрі, наш дідусь

встає, і ми всі підводимося, дідусь благословить їжу, а кутю бере

в ложку і хрест на хрест розкидає по хаті, після чого, помолив-

шись, сідаємо і смачно споживаємо всі, як годиться на Святвечір,

12 приготовлених нашою мамою страв. По вечері всі заколяду-

вали «Бог Предвічний», до хати посходились колядники, і ми з

Миколою йдемо з «вертепом» від хати до хати.

До хати прийшла з чоловіком Гриньком найстарша сестра,

принесли вечерю як знак глибокої шани і поваги до своїх родичів.

Пізно вночі усі з хати пішли до церкви. А ми з «вертепом» обі-

йшли багато хат і, вже добре змучені, полягали на солому спати.

А на Різдво пішли колядувати в хатах попід вікнами. Господарі

обдаровували нас грошима. Старші хлопці – просвітяни ходили з

колядою на доброчинні цілі для «Просвіти» та на «Рідну школу».

А на другий день свят парубки ходили колядувати до дівчат-від-

даниць, як казали, «за горіхи», а господарі частували, хто як міг.

На третій день свят справляли Стефана. А на Новий рік ходили

засівати по господарях та віншувати їм по-різному – хто, як і де.

Свято Йордану на ріці, яка була така чистенька, що люди пили

з неї воду. Взимі на ній наростав такий грубий лід, що по ньому

їздили фіри. Хлопці вирубували у леді хрест. Усі люди з церкви

43

виходила на лід, і відбувалося урочисте Йорданське освячення

води. Тато, повернувшсь із водосвяття, наливали води у посуди-

ну, брали кропило, мама давали Миколі намащений медом хліб,

і ми разом обходили всі будинки і «закушували» хлібом з медом,

а в стайні ламали хліб по кавалкові і частували худобу, аби і вона

знала, що є свято.

Час між Новим роком і Великим постом називали «м’ясницями».

Тоді відбувалися вінчання-весілля, а де були дівки на виданні, то в

хаті очікували, чи прийдуть свати. Рівно ж і в нас, бо в хаті три

дівки. Найстарша Анна – головна кравчиня, тож усього можна

було сподіватися. Одного вечора прийшли до нас свати від Андру-

ся Андрусишиного сватати нашу Анну. Їх прийняли за звичаєм, і

вони пішли від нас з рушниками. А за кілька днів зробили згодини

і призначили день вінчання-весілля. Ще кілька тижнів готували-

ся, напекли, наварили, горілки купили – і настав довгоочікуваний

день. Зрана до хати посходилися свахи, прибули і музики, посади-

ли Анну на лаву перед столом, кажуть Миколі і мені розплітати їй

коси. Ми розплітали і шукали гроші, бо був такий звичай заплітати

молодій у коси гроші, щоб ті, що будуть розплітати, знайшли для

себе нагороду. Заграли музики, й Анну повезли до церкви.

Після вінчання всі гості молодого і молодої йшли додо неї на

гостину. По гостині всі танцюють, веселяться в сінях, а пізно вве-

чері сходиться кавлерка з села, щоб потанцювати, а може, і чарку

випити. Дітвора теж позбігалася – подивитися на молоду, ну і ка-

лач дістати. Над ранок кавалерка розходиться, а на фіру ладують

скриню з добром, що молода собі придбала до заміжжя, і їдуть до

молодого. На фірі їхали молодий і молода, а на скрині – Микола і

я, щоб узяти від шваґра викуп за сестру.

У посаг кожна донька – а їх було у моїх родичів чотири – отри-

мала: пів гектара орного поля, пів гектара сіножати, корову, швей-

ну машину, бо всі вчилися кравецької справи, подушку, перину. У

скриню ще клали звій полотна і ще дещо з хатніх предметів. Дех-

то вимагав більше, але тато твердо казали: «Я маю ще два сини,

на жебракування їх не вижену».

А оскільки наш тато був письменним, любив багато читати,

коли мав на те час, а до того ще й служив спочатку в австрійській,

44

а відтак в Українській Галицькій Армії, був на Яворівському

фронті проти генерала Галлера, побував також у російському по-

лоні десь на теренах Латвії, поблизу Риги, то і мав про що опові-

дати. Батько жалів і дорікав тим, що не стали спільно до боротьби

за свою Українську Державу. Він казав: я залишив старих батьків,

жінку, четверо малих дітей і пішов до УГА. А инші, молоді, нежо-

наті, ховалися попід поденками, пересиділи воєнні події, а тепер

бавляться політики, часом і чужої, ворожої нам.

Закінчив я школу на 14-ому році. І вже того дня зі старшим

братом вступив до хліборобського вишколу молоді (ХВМ). Це

були національно-освітні гуртки, в яких підготовляли молодь до

змагу за волю України. Восени 1938 р. я проходив курс ХВМ у

Дрогобичі, в читальні на Горішній Брамі. На ночівлю ходили у

с. Лішню. Там я познайомився з багатьма гарними людьми. Тоді,

як ми були в Дрогобичі, польська влада вислала карну експеди-

цію в Доброгостів та в Улично, щоб познущатися з українських

людей, насамперед з національно свідомих. Поляки плюндрували

культурні надбання українців, але це не зупинило національно-

патріотичних активістів і простих людей у їхній боротьбі за волю.

Восени 1937 р. в Доброгостові відбувся перший підсумковий

залік врожаю буряків, які ми вирощували за методикою і на основі

знань, отриманих нами у ХВМ. У цьому заході взяли участь села

Доброгостів і Улично. За підрахунками кількости вирощених і зі-

браних плодів перше місце посів мій брат Микола. Він зумів ви-

ростити і зібрати з площі 100 м2 землі понад 11 центнерів буряків.

1938 року гуртки ХВМ продовжували вирощувати різні овочі

й городовину на наших дослідних грядках. А в гарні, погожі дні

для нас влаштовували прогулянки. Одного дня гуртки зі східної

Дрогобиччини і ми зібрались у Доброгостові під проводом нашо-

го інструктора Мирослава Куйдича та його дружини і вирушили

далеко в Карпати, щоб відвідати історичні місця. То був незабут-

ній час. Того ж року відбувся курс передовиків у Дрогобичі, на

Горішній Брамі, в читальні «Просвіти». Учасником цього курсу

був і я. В понеділок зрана, йдучи до Дрогобича, я зауважив, що з

касарень виїжджав у напрямі Трускавця загін польських уланів.

Відтак вони подались у бік Стебника. Спочатку я не збагнув того,

як потім стало відомо, зловіщого виїзду. На другий день ми до-

відалися, що це польська влада вислала каральну експедицію на

села Доброгостів і Вулично нищити українські написи на читаль-

нях, портрети історичних постатей, бібліотеки та все инше, що

було їм не до вподоби. З курсу я повернувся додому відповідно

підготовленим і став передовиком гуртка ХВМ хлопців і дівчат

Доброгостова. Приємно і тепер.

Роздумуючи нині над минулим, важко мені иноді збагнути,

звідки наші добрі родичі брали стільки сили, щоб того всього

надбати і так докладно все доконати. Відповідь хіба одна – силь-

на віра у свої сили і любов до своїх дітей. А остання їхня надія не

збулася так, як хотілося їм бачити. Пішли вони, куди їх доля по-

вела. Московська наволоч спалила їхню господарку, колись добре

розплановану і розбудовану ще нашим дідусем та нашим татом.

На старість літ довелося їм доживати в шопі, складеній з недогар-

ків колись заможної господарки. А сини їхні, де ж вони, яка їхня

доля? Так думали довгими роками, аж через 15 років довідалися,

що Івана доля загнала геть аж на Британський острів. А Миколи

нема і нема. Залишилися лише спогади по ньому, і ніхто з нас не

знає, де спочивають його кості…

Іванова сорочка. Через цілу зиму пряли. Багато ниток змотані

на мотовило. То був моток, а таких мотків було кілька десятків.

Занесли до стрийкового Михайла, щоб зіткав полотно. Принесли

полотно додому, поділили на три рівні частини, поскладали на по-

лиці. А вліті налляли води у глибоке корито, що завсіди стояло коло

криниці, всипали вапна, і в тій воді мочили полотна, а відтак роз-

стеляли сушити на мураву. Це повторювалося кілька разів на день

у сонячні дні впродовж літа, поки полотно не набувало білого, як

сніг, кольору. А взимі шили на всю челядь одяг. Ну і нову сорочку

для мене, та ще й з ковнірцем. Скільки ж то часу і праці треба було,

щоб це дрібненьке насіння лену впало в добре управлену ріллю,

щоб з нього виросла смачна олія і добрий матеріял на одяг!

Після півстоліття розлуки нарешті відвідала мене в Нотинґамі

моя сестрінка Анна і привезла мені сорочку з того полотна, що

напрацювала нам усім дорогенька наша Мама і наш дорогенький,

працьовитий Батько.

 

«Літопис Бойківщини». Число 1, 2013 р.