Різдвяні свята – це величні події в житті українців, відзначення яких проходить урочисто, піднесено. Вони привносять помітне пожвавлення в розмірений ритм життя людей. Підготовку до святкувань жителі села, як і скрізь в Україні, розпочинали заздалегідь, по суті, ще з осені. Найперше впорядковували двір – все складали, лагодили та прибирали в оселі – білили стіни, мили вікна і двері, а все тому, що "свята йдуть”. У передсвяткові дні вичищали у стайні, чистили худобу, заготовляли корм для домашніх тварин, прали білизну, одяг, постіль, прибирали в хатах. Це був період напруженої праці, до якої залучали всіх членів сім’ї. Причому в селі збереглося повір’я, що все треба робити швидко і якісно, тоді "вся робота буде добре відходити упродовж року”. Саме на це настановляли батьки своїх дітей. До цієї дати намагалися повернути всі борги, віддати позичені речі, "щоб не святкували”, інакше сім’я буде позичати і в наступному році.
Безпосередньо напередодні свят готували святкові страви, випікали хліб та різноманітне печиво. Обов’язковим є "струцень” – виріб ромбоподібної форми, зверху прикрашений виплетеною з тіста косичкою, примащений яйцем, посипаний маком. Крім цього випікали "бабу” – хлібину прямокутної форми, яку споживали упродовж наступних святкових днів, та "Василя” і "Івана” – 2 хлібини круглої форми, які клали один на одного на святвечірній стіл поруч зі "струцнем”.
Часто, особливо якщо в сім’ї були малі діти, випікали "чистечка” – вирізане спеціальними формами фігурне печиво у вигляді зірочки, серця, півника, рибки, зайчика, коника чи людиноподібної фігурки. Цими виробами залюбки бавилися діти, а після з’їдали. Вдавнину вірили в те, що, з’ївши ритуальний виріб, людина набувала нових якостей, як фізіологічних, так і духовних. Також пекли "завиванці” з маку, варення, пампухи, "пляцки”, асортимент яких урізноманітнився особливо в останні роки.
В день напередодні Різдва, 6 січня, господиня зранку готувала святовечірні страви. Найперше ставила варити кутю, "бо вона довго любить варитися”, а потім і інші пісні страви. На завершення ліпила пироги з картопляною начинкою та з капустою. Причому, якщо залишилося трішки тіста, то з нього в печі випікали "паленички”, які тримали до часу отелення корови і аж тоді їх давали до пійла тваринам.
Господар обходив "господарку”, тобто наводив порядок у дворі, стайні та годував домашніх тварин. Причому в селі, як і в інших місцевостях України, існувало повір’я, що цього дня худоба має бути особливо добре нагодована, бо "і в неї має бути Святий вечір”. А окремі старожили ще пам’ятають, що цього вечора худоба, розмовляючи з Богом, розповідає про ставлення до неї. Відповідно, дбайливому господареві Господь і надалі сприятиме у веденні господарства, а у недбалого забере і те, що в нього є. З самого ранку в сім’ї відчувалася особлива атмосфера піднесеності, урочистості. Неприпустимі цього дня сварки, гамірне поводження дітей, "щоб неспокій не ввійшов у хату на цілий рік”. Всі дорослі утримувалися від їжі, оскільки цього дня завершувався сорокаденний Пилипівський піст. З тим, щоб домогтися дотримання заборони на споживання їжі неодружени ми, їх настановляли: "Хто постить – той допоститься гарної жінки (чоловіка)”.
Впоравшись з усіма передсвятковими турботами, сім’я, нерідко в повному складі, а за морозної погоди залишивши вдома малолітніх дітей, вирушала на кладовище ("цвинтар”), з тим, щоб, помолившись, засвітити свічку на могилах померлих родичів. Дехто з собою бере невеличку тарілочку куті, декілька пампушків. Утверджується також традиція прикрашати надмогильні хрести виплетеними напередодні із гілок ялини чи купленими на ринку віночками, які прикрашали штучними квітами, та встановлювати на могилі прикрашені ялинки. Розходячись із кладовища, прощаються з родичами, знайомими з побажанням веселих свят і запрошенням колядувати.
Повернувшись додому, запалювали свічку, яка за традицією горіла упродовж всієї ночі. Після електрифікації на всю ніч стали залишати ввімкненим електричне освітлення. В цьому простежуються давні вірування у захисну силу світла, вогню. Потім починали готуватися до Святої вечері. Найперше розтирали у макітрі мак. Причому в селі побутує заборона промовляти цього дня, а особливо перед вечерею, слово "мак”. Для його означення використовують евфенізми: зернята ("зерніта”), насіння чи знеособлене – "те, що там лежить”. Побутування такого повір’я зумовлене віруванням в те, що найменування вголос може послабити магічні властивості цього оберегу.
По завершенні підготовчих робіт після появи на небі вечірньої зорі господар заносив до хати вівсяного снопа – "Колідника” та вітав членів своєї сім’ї із святами, промовляючи: "Дай, Боже, щастя. З тими святами, ті свята опровадити, других дочекати, в щасті, здоров’ї, веселості, гаразді. І так рік від року і на многії благії літа”.Зі снопом до хати також заносили в’язанку вівсяної соломи, яку розстеляли по підлозі. При цьому діти, а інколи і старі люди лягали на солому, качались і імітували голоси домашніх тварин. Зокрема, щоб "кури неслись”, примовляли: "Куд-кудак, куд-кудак, знесе курочка яйце, як кулак”. Як замінник соломи практикували "суш” – висохлу на корені лісову траву, яку заготовляли восени, "микаючи” руками по кущах.
Відповідно до традицій оформляли святковий стіл: під обрус клали отаву, по кутах стола монети, щоб "гроші велися”, та по одному зубчику часнику. Побутував також звичай класти під стіл в’язаночку отави. Під поріг, при вході до хати клали залізний предмет, здебільшого замок або залізний ключ, "щоб "замкнути від усього злого”. На стіл насипали купочку пшениці з копійками впереміш та кількома зубцями часнику. Причому часник ставили не знімаючи лушпинням і в час вечері кожен із членів сім’ї мав з’їсти один зубець, "аби хоронив від усього злого”. Обов’язково на столі була свічка в дерев’яному підсвічнику чи в іншій посудині, яку, згідно із традицією, наповнювали пшеницею. Також ставили "струцень”, та дві круглі хлібини, "Василя” і "Івана”, які лежали на святковому столі до завершення Йорданських свят. Клали відповідну кількість ложок – по кількості живих і покійних членів сім’ї.
Сама Свята вечеря проходила відповідно до усталеного порядку. Засвітивши свічку, поставивши кутю на стіл, насамперед сім’я вклякала до спільної молитви, яку промовляли в голос. Помолившись, всі ставали навколо святовечірнього столу, а господар, підійшовши до вікна, тричі промовляв: "Просимо, всі тайні, до вечері”. Під цим означенням "тайні” розумілися всі померлі родичі, душі яких закликали на Святий вечір до хати на вечерю. Дехто вживав фразу: "Просимо померлих до вечері” чи "Просимо всіх до тайної вечері”. Інколи їх персоніфікували, називаючи всіх померлих родичів по імені. А за свідченням Стефанії Гарасим’як, господар запрошував лише померлих батьків: "Тату і ви, мамо, запорошуємо вас до вечері”, але при цьому цікавим є продовження: " Як нині не прийдете, то щоб ніколи не приходили”.
Важливим ритуальним дійством було обкурювання хати. Для цього господар набирав жаринки з печі у горщик чи миску та кидав трохи ялівцю. Один раз, а дехто і тричі, обходив всі приміщення хати, підкурюючи образи, піч, вікна. На завершення батько давав посудину членам сім’ї, які зібрались навколо святовечірнього столу. Вони передавали її з рук в руки, роздмухуючи при цьому жар. Все це теж повторювали тричі, а завершивши, ставили посудину під стіл. Ароматний запах наповнював приміщення.
Далі господар благословляв кутю, тричі перехрещуючи ложкою. Після цього першу ложку куті, а дехто три перші ложки підкидав до стелі, промовляючи при цьому: "Брикайте воли, корови, телята і ви, дитинята” чи "Скачіть, бички, і ви, телички”. Це дійство мотивували тим, щоб "велася худоба, народжувались і росли здоровими діти”. На останнє також вказує і інша примівка: "Щоб були хлопчики, як горобчики, а дівчатка, як ластівочки”.
Перед вечерею також належало зібрати по одній ложці з кожної страви і скинути її у відро, в яке доїли корову. При цьому казали, "що це пастухам ся належить”. Всю ніч посудина зі святвечірніми стравами стояла на печі, а вранці, господар ішов до стайні і згодовував кожній тварині, птиці.
Закінчивши всі ритуальні дії, батько вітав усіх зі Святою вечерею, що всі дочекались Різдва Христового, висловлював побажання в щасті і здоров’ї діждати наступного. Якщо в сім’ї очікували народження дитини, то настановляли молоду пару на те, "щоб в сім’ї прибувало”. Далі господар запрошував всіх сісти вечеряти.
Для трапези намагалися приготувати 12 пісних страв. Основною, звичайно, є кутя, яку заправляють розтертим "на молоко” маком, горіхами, медом. Її готують із пшениці, яку товкли ("опихали”) в ступі, що фрагментарно збережено і понині. Хоча більшість людей останніми роками заздалегідь купують кутю на ринку. Господиня подавала приготовлений на квашених буряках борщ, грибну юшку. Готували також голубці з картоплі, "пироги” (вареники), грибну підливу, капусту з горохом, "фасолю”, боби, "мачанку” ("мачінку”) із сушених слив, "лісниці (сухофрукти) із фасолею”, пиріжки, в яких як начинку використовували відварені, перетерті сушені грушки. Кожному належало з’їсти хоча б один зубець часнику, споживання якого мало магічне, захисне значення. По можливості, споживали також рибу. Страви заправляли вичавленим із льону "олієм”. На завершення подавали пампушки, запивали "юшкою з лісниць” – узваром.
Першою, починаючи з господаря, споживали кутю. Причому, всі учасники Святої вечері їли з одної миски, "щоб сім’я була дружна”. Кутю не доїдали, а залишали трошки на дні макітри. Далі переходили до інших страв, які турботлива господиня постійно подавала до столу. За традицією і всі наступні страви теж їли з однієї миски. Вважалося, що в цей вечір всі мають бути ситими, нагодованими, щоб "достаток був у хаті”. Саме тому діти особливо нетерпляче чекали на Святий вечір, адже в умовах бідності, нестачі люди часто жили впроголодь. Звідси жартівливе:
"Ой, Боже милосердний,
Як я зголодніла,
Коби борше Святий вечір,
Я би попоїла” .
Під час вечері заборонялося голосно говорити. За традицією, ложки було заборонено класти на стіл до її завершення. Повечерявши здійснювали ряд ритуально-магічних дій. Зокрема, в селі записане повір’я, що необхідно, щоб кожен ложкою, якою вечеряв, обвів себе тричі навколо пояса. Це мотивували тим, "щоб поясниця не боліла”. Всі ложки, якими їла сім’я, зв’язували докупи, "щоб череда ся купи тримала”, а потім, не миючи, запихали їх у "колідник”, "щоб сім’я була дружна”.
Після вечері всі члени сім’ї починають колядувати, бо "не годиться встати з-за столу, не виколядувавши хоча б однієї колядки”. Причому першою виконували "Бог Предвічний”. Після цього вже дозволялось вставати з-за столу. Хоча сімейне колядування нерідко тривало досить довго. Нетерпіння виявляли найперше діти, котрі ішли колядувати чи у вертеп.
Прибираючи стіл, обов’язково залишали на ньому макітру з кутею та чисті ложки "для душ померлих родичів”, ритуальні хліби. Святовечірній посуд мили лише наступного ранку. Причому, вода, яку використовували для цього ("помиї”), за віруванням людей була помічна: нею знімали вроки. Тому, помивши посуд, зливали трішки в пляшку і зберігали впродовж року.
Ніч на Різдво – це період різноманітних ворожінь. Зокрема, повечерявши, кидали через вікно хліб "для собаки”. А молода дівчина, бажаючи вийти заміж, вибігала з хати і стукала ложками, а потім прислухалася, чи загавкає собака і з якого боку. Почувши гавкіт вона раділа, знаючи, що це ознака скорого заміжжя, заодно дізнавалася і про те, з якої сторони буде її суджений. Відсутність собачого голосу означала, що час одруження для дівчини ще не настав.
Цього вечора спостерігали за прикметами. Так, якщо на Святий вечір падає сніг, то люди вважали, що корова даватиме багато молока, а якщо багато зірок – то кури добре нестимуться. Якщо цього дня була відлига і утворилися бурульки на стрісі – то це на урожай зернових.
Окремі прикмети стосувалися прогнозування природних явищ. Зокрема, в селі утвердилося спостереження, якщо "польські свята” (католицьке Різдво) "на воді”, тобто на дворі відлига, то "наші” будуть "на льоді”, тобто буде сніг і морозно, чи навпаки. А якщо у період між святами, "від Різдва до Йордана”, по льоду на річці текла вода, то влітку слід очікувати повінь.
В селі ще збереглися залишки вірувань у "полазника” – того, хто першим приходить колядувати чи першим зранку на Різдво заходить до хати. Якщо до оселі першими увійшли діти, молоді здорові чоловіки, бажано з грошима, то це добрий знак: упродовж усього року всі будуть здорові і гроші не виходитимуть із хати. Небажаними полазниками були жінки, а також старі, хворі люди.
Функціями полазника в Україні наділяли і домашніх тварин. За свідченням старожилів села, ще в 20-30-х роках ХХ століття окремі люди старшого віку ще заводили зранку на Різдво до хати теличку, бичка. Причому, якщо тварина у той час оправилася посеред кімнати – це був добрий знак.
У ніч на Різдво святкування виражається і в ритуальних обходах дворів із колядуванням. Найактивнішими учасниками цього дійства є діти. За колядування господарі обдаровували їх солодощами, горіхами тощо. Згодом утвердилася практика обдаровування грішми.
Парубки організовували вертеп, підготовку до якого починали наперед – десь після дня Святого Миколая. До початку свят молодь готувала відповідний одяг, виготовляла обрядову атрибутику, в тому числі й традиційну різдвяну зірку. Всі учасники розучували тексти, проводили репетиції. Такі зібрання були однією із форм молодіжного дозвілля в цей час.
У народному середовищі побутували численні варіанти цих народних драм. Серед основних персонажів вертепу були "пастушки”, "ангел”, "три царі”, "Ірод”, "солдат”, "жид”, "Сура” ("жидівка”), "чорт”. Ще до 70-х років ХХ ст. вертепий сюжет доповнювався грайливою поведінкою "кози”.
До цього ж часу фрагментарно зберігались традиції рядження. Популярним персонажем був "дід”, котрий був одягнений у поношений, а той драний одяг. Із собою він носив "кобівку” – плетений з лика кошик, і в грайливо-жартівливій формі випрошував різні продукти, просив його почастувати. Парубки переодягалися в "чорта”, одягнувши для цього вивернутий "наруби” кожух, закривши обличчя маскою з ріжками. Вони лякали дівчат, котрі гуляли на вулиці, малих дітей-колядників чи, забігши в хату, влаштовували там відповідні "безчинства”.
Звичний явищем в селі було провідування батьків одруженими дітьми, котрі мешкали окремо. Завіншувавши, вони вітали їх зі святами і обдаровували родичів святковим печивом.
Якщо відзначення Святого вечора традиційно відбувалося в колі сім’ї, то в наступні дні святкували у більш ширшому, переважно родинному, колі. Практично у кожній родині сформувався усталений порядок почергового колядування. Зібравшись у зазначений час, родичі під вікном колядували "Бог Предвічний”, "бо то сама перша колядка”, віншували і співали "Многая літа”. Господар, подякувавши, запрошував гостей до хати на святкову гостину.
На Різдво по двоє уповноважених від церкви чоловіків "ходили з Хрестом”, вітаючи односельців зі святами. Вступивши на подвір’я, вони дзвонили в дзвіночок і співали "Рождество Твоє, Христе, Боже наш”. Зайшовши в хату, давали людям цілувати хрест.Після цього господар жертвував на церкву певну суму грошей.
Звичним явищем у селі було колядування на церкву, участь в якому брали дорослі члени громади. Ідучи від хати до хати, не оминаючи жодної, вони колядували перший і останній куплет найвеличнішої колядки "Бог Предвічний” ("Бог Предвічний” і "Слава Богу”). Далі віншували господарів, висловлюючи їм традиційні святкові побажання та співали "Многая літ”. Зібрані кошти передавали в церковну касу. Як свідчили старожили села, в 20-30-х роках минулого століття частину заколядованих коштів віддавали на культурно-освітні потреби громади – закупівлю шкільного обладнання, книг до хати-читальні, реквізит для театральних постановок, оскільки в селі функціонував драматичний гурток, тощо.
Через тиждень після Різдва в народі відзначають настання Нового року за старим стилем. Це свято збігається із днем Святого Василія. Тож цього дня вшановують чоловіків із цим іменем, тому в селі у ніч з 13 на 14 січня ходять "вінчувати Василів”. Гурти колядників опівночі приходять під хату господаря і колядують "Чи спиш, чи чуєш, господаречку”.Новорічного ранку купали "Василя” і "Івана”. Для цього, взявши в руки "колідника”, окроплювали свяченою водою хліб, який лежав, починаючи від Різдва, на святковому столі. Омиваючи перший, приповідали: "Очищається Василій Великий”, а другий – "Очищається Йоан Златоустий”.
Хліборобські традиції також є і в основі давнього звичаю "засівання”, який до наших днів дійшов як новорічне привітання, яке виконували малолітні хлопчики. Взявши з собою торбинку з зерном, вони, обходячи хати сусідів та родичів, здійснювали символічне посівання, промовляючи:
Сію, сію, посіваю,
З Новим роком Вас вітаю.
На щастя, на здоров’я,
На Новий рік,
Щоб був кращий, як торік!
Або:
Сійся, родися,
Жито, пшениця,
І всяка пашниця,
Коноплі під стелю,
А льон по коліна,
Щоби Вас, хрещених,
Голова не боліла!
У перший день Нового року (за старим стилем) у селі також побутували вірування, пов’язані із полазником, тому уникали відвідувань сусідів без нагальної на те потреби. Зранку проводили дії магічного характеру, як-от ранкове умивання водою, в яку кидали жменьку монет. Це діяння, за віруванням людей, було спрямоване на забезпечення грошових прибутків у майбутньому році.
Завершальний період свят зимового календарного циклу – "Йорданські свята”. Цей цикл розпочинається святом Богоявлення, його кульмінацією є відзначення дня Хрещення Господнього, а завершальний святковий день – вшанування Івана Хрестителя. Однак основою народної обрядовості, приуроченої до цього періоду, є більш давні народні мотиви. Про це опосередковано свідчать і народні назви, які вживають на означення свят поруч із християнськими: "Другий Святий вечір”, "Щедрий вечір”. Якщо назва "Другий Святий вечір” вказує на почерговість, то назва "Щедрий вечір” – це відлуння святкувань в честь Щедрого Бога, яке в багатьох регіонах України відбувалося напередодні Нового року4. На західноукраїнських землях воно ввійшло складовою частиною до Йорданських свят.
Святкування розпочиналися 18 січня, і центральне місце в народній обрядовості займали обряди, пов’язані з водою. В цей день освячували воду, звідси і назва "Водохреща”. Господар або господиня, набравши води в, прибрану барвінком, стеблинами вівса із "колядника”, "кав’ярку” (бідончик), ішли до церкви. У воду також кидали часник, "щоб вода здоровіша була”, гроші – "на багатство”. Дехто кидав і три невеличкі камінчики, що мало захисне значення. Після водосвяття намагалися якнайшвидше добігти додому, мотивуючи це тим, що хто швидше добіжить до хати, "то в того краще зародить урожай”, що "в того краще ітиме всяка робота” тощо.
Освячена на Водохреща вода, за віруваннями людей, мала цілющі властивості. Її пили, а також зберігали упродовж всього наступного року, використовуючи при різних потребах: освячення місця під новобудову, окроплення корови при першім вигоні, для лікування різних захворювань.
Принісши свячену воду додому, всі члени сім’ї, помолившись і тричі перехрестившись, "пробували свяченої водиці”, а також виливали ложку на голову – "щоб розумна була”, "щоб голова не боліла”, на груди – "щоб здорові були”. Свяченою водою окроплювали руки, "щоб працювали і втоми не знали”, ноги, "щоб добре бігали”.
Після цього, наливши у відро чистої води із колодязя і додавши горнятко свяченої, господар із непокритою головою кропилом окроплював усіх членів сім’ї, усі приміщення хати, подвір’я, господарські будівлі, домашніх тварин, господарський реманент, город, Обов’язково трішки води виливали в колодязь. Потім він вирушав у поле, де освячував свою ниву. Якщо в останній час використовують "кропило” із стружки, то в минулому його робили із декількох стебел вівса, що висмикували із "колідника”.
Йорданською свяченою водою вмивалися впродовж свят, додаючи до неї декілька монет, "щоб здорові були”, "щоб гроші велися”. При цьому приповідали: "Водицеочистице, очисти тіло і душу од всякої нечистоти”.
В цей день кожен господар рідким тістом, розведеним на свяченій воді, малював певні знаки на всіх вхідних дверях до хати, стайні та інших господарських будівель.Із тіста, що залишилося, випікали "палянички” – по кількості корів в господарстві. Вони лежали на столі під час вечері, а пізніше їх згодовували худобі. Нерідко тримали їх до часу, коли корова телиться. І аж тоді ці "палянички” давали корові до пійла.
Поруч із символом християнства – хрестом, до наших днів збереглася практика зображувати й інші знаки, які графічно близькі до зображення тризуба. Це свідчить про давні витоки цього символу, який у наш час є основою Державного герба України. Цього дня також дотримувалися посту. Як мінімум існувала заборона на споживання їжі до "свяченої водиці”. В цей день теж заборонялося виконувати різні роботи, за винятком приготування страв на Святу вечерю, та годівлі худоби.
Впоравшись із цим, селяни йшли на кладовище, де, помолившись, запалювали свічки та окроплювали свяченою водою могили померлих родичів.
Цей вечір відзначали святковою вечерею, і тому його в селі називають Другий Святий вечір. Перед тим як сісти до вечері, господар вдруге окроплював господарство, як і зранку. Однак при цьому ще й "закушували”. Для цього господиня напередодні з прісного тіста випікала в печі ритуальний хліб круглої форми – "закусуванець”, "закусуваник”. Для його приготування замішували на свяченій воді тісто з пшеничного борошна, додавши до нього трішки цукру, а зверху примащували медом, посипали маком.
Під час цього дійства батько, ідучи попереду, окроплював господарство діти, які йшли за ним, несли на тарілці "закусуванець” ("закусуваник”) і їли цей ритуальний хліб "ламанціма”, тобто відламували по кусочку. Завітавши до стайні, також відламували по шматочку і давали кожній худобині. В окремих сім’ях на завершення вся сім’я збиралася перед хатою і батько окроплював кожного члена родини, висловлюючи їм різні побажання. Після цього всі, відламавши або відкусивши шматок "закусуваника”, йдуть до хати і, помолившись, сідають вечеряти.
В селі також зафіксовано й інший порядок "закусування”. Перед тим як іти кропити, господиня нарізала на тарілку шматочки хліба по кількості всіх домашніх тварин, яких утримували в господарстві. Потім посипала їх цукром, клала поруч залізний замок. Все це накривали серветкою. Завершивши приготування, господар разом із дитиною чи дружиною ішов до стайні і, окроплюючи худобу, кожній давав по шматочку цього хліба. Далі він окроплював садибу. Обходячи довкола хати, в руках тримали одну або дві круглі хлібини, які на кожному із кутів хати надкушували з іншого боку.
Святкова трапеза відбувалася в сімейному колі і повторювала передріздвяну. По завершенні вечері робили солом’яні хрести, використовуючи для цього стебла із "колідника”. Їх вставляли у залишені на столі кутю, пироги та "струцень”. Повечерявши, сім’я колядувала. Однак у змісті колядок переважали мотиви хрещення Ісуса Христа, вибору його імені.
Основні урочистості відбуваються 19 січня. В минулому місцем проведення ритуалу освячення води була річка. Для цього поперед робили "тоню” – ополонку, поруч ставили хрест чи видовбували його в льоді. У другій половині ХХ ст. водосвяття переноситься на територію церкви. Повернувшись додому, господар утретє окроплював свяченою водою своє господарство.
В пообідній час провідували родичів, вітаючи їх зі святами. Вітальною колядкою, якою на ці свята вшановували господаря, була "І Йордан-ріку”. Саме її виконували при відвідуваннях осель під час святкувань.
Наступного дня, 20 січня, відзначають свято Івана Предтечі. У зв’язку із завершенням святкувань, проводили ряд заключних дій. Зокрема, цього дня по обіді "вимітають хату”, "бо Іван забирає всі свята”. Тому з хати виносили "колідника”, солому, якою була вкрита долівка. "Колідник” обмивали водою біля криниці, а потім давали з’їсти корові або використовували для нарізання січки. Худобі також давали і обрядові хліби, які лежали в хаті на столі. Отаву з святовечірного стола не викидали, а зберігали і садили на неї квочку. Гроші, які були на столі, давали до церкви "на Боже”.
Далі люди повертались до звичних трудових буднів. Завершальним дійством зимового циклу свят було окроплення свяченою водою хат, яке здійснював священик у наступні декілька днів. До його приходу готувалися, підтримуючи належний лад у хаті.
Отже, відзначення Різдвяно-новорічних свят супроводжували різноманітні обрядові дії, були спрямовані на пошану померлих родичів, забезпечення достатку сім’ї, злагоди в родині. Цього досягали за допомогою магічних ритуальних дійств, послуговуючись поетичним словом. Дотримання усталених традицій забезпечує функціонування зв’язку поколінь. Хоча сучасні тенденції збереження народної культури засвідчують спрощення народної обрядовості, втрату багатьох традицій, які вийшли з активного вжитку, натомість з’являються окремі новації.
