На Львівщині у передгір’ях земних Карпат розкинулось одне із старовинних українських міст - Дрогобич.

Історичні джерела і матеріали археологічних розкопок свідчать, що Дрогобич мав багатовікову історію. Народ склав легенду про те, що Дрогобич - це "другий Бич , заснований поблизу міста Бича, зруйнова­ного ханом  Буняком  Шолудивим.

Це дуже старовинний переказ.

У тому місці, де між Дрогобичем та Бориславом лісиста гора Тептюж, знаходилося колись поселення Бич. Удень жителі працювали в полі, полювали на звіра в багатих лісах, випасали стада на розкіш­них луках, виляскуючи бичами на всю околицю. А потім ховалися за високі вали та рови з водою, якими Бич був оточений звідусіль, підіймали вхідний міст і, щоб напасть якась не прийшла зненацька, вистав­ляли в кутових вежах сторожу.

Аж насунули дикі ординці. Чорним-чорно Бич облягли, а звоювати годі. Усі, від малого до великого, мужньо оборонялися. Зріділа воро­жа орда. Хан татарський, Буняк Шолудивий, вдався тоді до хитрощів. Припинивши марний напад, він послав під браму кількох послів. «Наш хан – всемогутній», - сказали вони оборонцям фортеці, і опір вас не врятує, та маєте можливість відкупитися. Хан вимагав в данину по одному голубові та одному горобцю від кожного двору: «Нас квапить час, нам пора повертатися. Тож данина така собі: й ви не збіднієте,  і наш хан не втратить у славі».

Підкарпатці здвинули плечима, міг би певно, хан здолати Бич затяжною облогою, та закортіло, бач, гороб^’ятини. Порадившись, прийняли дивну умову. Забрала татарва данину і відступила. Лиш був той відступ підступний.

Уночі птахи, з прив’язаною до ніг тліючою губкою, принесли в Бич пожежу. Дерев'яні, під стріхами хати стали свічками. Кинулися люди гасити, а ворог уже тут. Нищив напасник людей з люттю - лиш одиницям вдалося втекти. Групу дужих та молодих узято в неволю. Зачорніло на місці поселення згарище.

А як ворог відійшов, погорільці заснували Другий Бич. Тільки не на місці першого ,а по другий бік річки Тисмениці - там, де з землі пробивалися солоні джерела. Назва Другий Бич згодом перейшла в однослівну - Дрогобич...

Це дуже поширена легенда. За нею виходить, що Дрогобич засновано після ординської навали 1236-1243р.р. Однак він існував раніше.

Початки Дрогобича - десь XI, якщо не X ст. Тоді наддністрянські землі - колишні володіння - належали до Київської Русі. Засновників міста, незаперечно, привабив скарб природи - біла сіль. Місто скоро ста­ло головним постачальником солі для краю, а згодом і для ширшого терену. Коли, як свідчить "Києво-Печерський патерик", через князівські міжусобиці на схід "перестали пускати купців із Галича і людей із Перемишля", то "не було солі в усій Руській землі". Із записаної події вид­но, ще йдеться про 1997р. У Воскресенському та Іпатіївському літописах повідомляється, що в 1164р, в результаті повені на При­карпатті загинуло понад 300чол., які йшли із сіллю з удечева (Жидачева). Треба гадати, що сіль та була і в Дрогобичі, чи як тоді називалося місто.

Таким чином, якщо існував колись Бич, то його знищене ще до наше­стя ординців, а в легенді допущено часове зміщення.

Можна припустити, що Бич спалили половці, а в легендах їх названо татарами. Особа половецького хана Буняка виступає як легендарна вже в фольклорі Київської Русі, відбитому на сторінках Початкового літопису.

Крім легенди про Другий Бич існують інші, менш поширені версії
щодо походження назви міста. Наприклад, усередині минулого століття занотовано версію, що Дрогобич - Другі Губичі. Село Губичі, описане у   повісті 1.Франка, лежить біля гори Тептюж. Серед місцевого населення воно часто зветься Губич.     Отже, Дрогобич виростав з легенд...

Сіль - справедливо вважають матір’ю Дрогобича. Дрогобицька солеварня найстаріше постійно діюче підприємство в Україні. Спочатку виробництво солі в приватних руках. Після 1387р., коли Галичина надовго потрапила під ярмо феодальної Польщі, соляні промисли стали королівською власніс­тю.

Відомо, що здавна на гербі міста зображали 9 топок солі. Вони розміщувались на блакитному щиті на грудях білого орла. Після 1786р.  орел був замінений піднесеною над щитом короною. Оскільки на той час Дрогобицька жупа випускала продукцію у бочках, то замість топок на гербі вмістили 9 бочок.

Нині на геральдичному знаку Дрогобича нема ні орла, ні корони. А сіль залишилась: 9 білосніжних топок на нижній темно-зеленій частині гербового щита. Верхня біла частина щита являє собою розкриту книгу, на якій два позолочених зображення: половина цистерні у формі чаші і язик полум’я над нею. Угорі - темно-зелений надпис: "Дрогобич". Цистерні - це символ машинобудівної промисловості, полум’я - нафтопереробної.

Найстаріша дільниця Дрогобича знаходиться біля солеварного заводу. Саме з цією частиною міста пов’язано багато подій.

Захопивши Дрогобич у другій половині ІVст., у складі Галицьких земель, Польські феодали почали населяти його колоністами - німцями та поляками. Незабаром колоністи-католики домоглися в під тимчасовий костьол одного з трьох відомих на той час руських храмів - церкви Діви Марії. Дві інші церкви - Юра і Воздвиження - знаходились по обидва боки солеварні.

У 1498р. турецько-татарські полчища тричі плюндрували Галичину. Тоді й згоріли у місті три названі церкви.

Дрогобицькі Церкви Юра (16ст.) і Воздвиження (І7ст.) стоять на місцях попередніх однойменних Храмів. "Обидві пам’ятки дерев’яної архітектури Дрогобича, - пишеться про ці споруди у третьому томі "Істо­рії українського мистецтва", - втілюють у собі найвищі досягнення дерев’яного будівництва Галичини. Вони належать до кращих надбань дерев^’яної архітектури".

Особливо цікава майстерністю будови та багатством настінних розписів церква Юра. За найбільш вирогідними даними, первинно вона знаходилась у селі Надіїв (тепер Долинського району Івано-Франківської області), до Дрогобича потрапила у І7ст.

У 16-17ст. центральна частина міста, в якій жили переважно представники   влади, шляхта, купці та заможне ремісництво, була оточена земляним валом з дубовим гребенем-парканом.  Околиці ж були не захи­щені від ворожих нападників. До міста вело чотири брами: Жупна, Львівська, Замкова та Угорська.

За кількадесят метрів від брам, на кутках валу, стриміли дерев’яні оборонні вежі.

Окремий земляно-дерев’яний вал оточував садибу костьолу. До того ж він опоясувався глибоким ровом з водою. Вал був настільки широким, що на ньому згодом вільно стояла хата. З містом, через Жупну браму костьол з’єднувався відкладним дубовим мостом із поруччям.

Костьол був цитаделлю шляхти, особливо під час визвольної війни українського народу (1648-1654) під проводом Б.Хмельницького.

В листопаді 1648р. один із козацьких загонів, повертаючись з-під Перемишля,  проходив поблизу Дрогобича. Міщани запросили козаків у місто. 23 листопада козаки і городяни брали приступом сильно укріплений костьол.

Два тижні дрогобичани гостинно приймали козаків. Після їх відхо­ду в Дрогобич прибув польсько-шляхетський військовий загін, який під час перебування козаків на Прикарпатті ховався в Стрию. Побачивши, що своїми силами з новими ворогами не впоратись, дрогобицькі міщани зібрали з навколишніх сіл близько 200 селян і з їх допомогою вигнали жовнірів. Мстивши за поразки, шляхетські загони чинили нечувані грабежі і здирства. На завершення, шляхетські жовніри спалили місто.

Пам’ять про славні подвиги козацтва довго жила серед міщан навіть у роки найбільшого засилля шляхти.

Дрогобич - батьківщина першого українського автора друкованої книги Юрія Дрогобича (справжнє прізвище Котермак,  1450-1494) україн­ського вченого-гуманіста, першого з відомих вітчизняних докторів медицини, доктор філософії, одного з ректорів Болонського університету, сучасника і однодумця Леонардо да Вінчі, учителя Миколая Коперника у Краківському університеті.

На. кінець 18ст. місто складалося з центру і восьми розміщених за валами передмість.

В 1863р. був заснований великий на той час нафтовий перегінний завод, який пізніше отримав назву "Галіція". У місті діяли три деревообробні підприємства, пивзавод, дві фабрики, які виробляли свічки та мило, декілька невеликих млинків, до сотні дрібних кустарних майсте­рень. За офіційними даними, у промисловості Дрогобича в    1869р. вже було зайнято 3958 робітників на 16880 чол. населення.  Це було зов­сім глухе містечко, в якому не існувало жодного освітнього товариства, жодної бібліотеки, клубу газет.

В місті працювали лише три початкові школи та одна гімназія, зас­нована в 1856р.

В 1864-1867р.р. у Дрогобичі в так званій "нормальній школі" монахів вчився І. Франко. Школа містилася у будинку монастиря, що збе­рігся до наших днів. З 1868-1875р. І.Франко вчився в гімназії (зараз у цьому приміщені розміщений філологічний ф-т Дрогобицького університету).

Поштовхом подальшого економічного розвитку Дрогобича було будівництво залізничної лінії до Борислава і Стрия, яка була відкрита 31 грудня І872 року.

В 80-х роках минулого століття добування нафти в Галичині почало набирати загально європейського значення. Дрогобич став центром нафтодобувної промисловості Західної України. Він формувався як типове капіталістичне місто. В центрі на брукованих вулицях з’явились ряди коледжів, в яких жили багатії –фінансові, промислові, торгівельні ділки. А на околицях в маленьких халупках терлись тисячі робітників, ремісників, кустарів.

Адміністративно-політична влада у місті зосереджувалась у руках повітового старости.

В кінці 19 ст. Дрогобич стає центром не тільки торговельно-промисловим, але і центром національно-політичного і культурно-освітнього життя. Правда, цей центр спочатку діє слабо, але зародок його був, і він розрісся у велику силу уже в 1900-их роках, коли виросло молоде покоління та коли в селах закріпився просвітянський рух. В той час живуть і ведуть активну участь читальні "Про­світи", священики, гімназійні учні та студенти, а також члени політичних партій - Української національно-демократичної, Української радикальної партії і Української соціал-демократичної партії.

Серед робітників, що працювали в дрогобицьких копальнях нафти і воску, намагалися поширити свої ідеї соціал-демократи - маркси­сти, але вони виливу на міщан не мали.

Коли перед Першою світовою війною почали діяти "Січі" і "Соколи", то ці молодіжні спортивні протипожежні організації діяли та­кож в Дрогобичі і в Дрогобиччині. А коли почали організовувати Легіон Українських Січових Стрільців, то Дрогобич був одним із перших, що послали до нього своїх кращих стрільців, з яких потім багато були на провідних місцях, а багато загинули геройською смертю у боротьбі за самостійну, соборну та суверенну Україну.

Перша Світова війна, що почалася 1-го серпня 1914 року, покликала до воєнних окопів найздоровіших і найсвідоміших українських людей з міст і сіл, отже із Дрогобича.

Під тиском російських армій австрійські війська відступали на захід і вже у вересні 1914 року Дрогобич і вся Дрогобиччина були тереном бойових дій. УСС відступили на Закарпатську Україну.

Коли весною 1915 року австрійські війська почали наступ, і змусили російську армію до відступу, Дрогобицькі УСС брали участь у цьому наступі. Наступаючі австрійські війська населення Дрогобича   вітало як визволителів, а УСС як своїх синів.

З І4-го квітня 1919 року в Дрогобичі діяла українська влада, влада Західної Української Народної Республіки. Перед наступаючими польськими військами в травні 1919 року війська ЗУНР, а також вся адміністративна влада Дрогобича відступили. Дрого­бич і Дрогобиччину зайняли польські окупаційні війська, які жор­стоко розправлялися з населенням, а зокрема з тими людьми, що були зайняті в адміністрації, чи були на провідних місцях в Західно Українській Народній Республіці.

Національно-державна неволя та тяжкий економічний стан сільського господарства змушував населення Дрогобича до самоорганізації і до самоосвіти. Почали відновлювати свою діяльність читальні "Присвіти", почав діяти "Сільський Господар", відновлювали навчання дітей школи, організовано драматичні і спі­вочі гуртки, утворено банки і т.д.

В 1922 році в Дрогобичі було чотири українські школи, пізніше постала Дитяча Захоронка, відновили свою діяльність "Пласт" і "Сокіл".

До вибуху Другої світової війни на території Західної України комуністи діяли замасковано, час від часу робили комуністичні бенкети, як це було в с. Нагуєвичі під час відзначення пам’яті І.Франка.

Велика і творча праця на всіх ділянках національного і еко­номічного життя, а також діяльність політичних партій і нелегальних національних організацій і гуртків викликала в окупацій­ної польської влади страшенну лють. Щоб налякати населення, польська влада проводила арешти, а коли це не допомагало, вона 1930 року зробила пацифікацію. На це ОУН відповіла вбивством поліцаїв, адміністративних урядників.

Першого вересня 1939 року німецькі війська перейшли  кордон Польці і за 14 днів окупували майже всю її територію. 17 верес­ня 1939 року Молотов проголосив, що радянські війська займають західноукраїнські і білоруські землі, які були під Польщею, бо польська влада на цих землях перестала існувати. 24-го вересня 1939 року радянські війська зайняли Дрогобич. Настав новий період в національному, суспільному і економічному житті міста.        

  Комуністична політична поліція з першого дня окупації Західної України, а в тому числі Дрогобича і Дрогобиччини, на донеси місцевих комуністів, які тепер повилазили, як гриби по дощі, по­чала проводити арешти і вивозити на заслання увесь національно-політичний актив.

 В Дрогобичі і Дрогобиччині лунав червоний сміх нових окупантів, що сіяли страх і смерть.

 4 грудня 1939 року м. Дрогобич стало обласним центром Дрогобицької області. В місті був запроваджений 8-годинний робочий день, почалась ліквідація безробіття, неграмотності. Почали працю­вати три нові лікарні, дві поліклініки, сім шкіл, Палац піонерів, учительський інститут, музично-драматичний театр, філармонія, Дім народної творчості.

 1 липня 1941 року - 5 серпня 1944 року - період німецько-фашистськ