«Ми вибрали Трускавець, тому що завжди добре бути першими, відзняти найкращі локації. Мені вдалось переконати мого співпродюсера з Ірану Amir Seyed Zadeh , що знімати зараз в Україні не лише дуже вигідно через курс валют, але й перспективно. В Україні є досить багато кінофестивалів, але дуже мало своїх повнометражних фільмів. Ще менше тих, які виходять на міжнародний ринок. В цьому проекті міжнародна складова закладена з самого початку. Крім того, цілком несподівано події у світі почали повторювати сценарій фільму. Я зараз маю на увазі ситуацію з біженцями із Близького Сходу. Перша думка у мене була – звідки стільки людей знають про що буде наш новий фільм?! Так він виявився актуальним не лише для України, але й для всього світу», – каже продюсер стрічки Віктор Вілгелм.

  "Сценарій підганяли саме під Трускавець, села Прикарпаття. Спочатку планували знімати півтора-два місяці, але, на жаль, мусили пришвидшити роботу, аби вкластися у місячний термін. Тож працюємо за дуже щільним графіком, – каже продюсер стрічки. – А ще нам досить зручно, адже у Трускавці добре транспортне сполучення з великими містами – Львовом, Києвом, тож навіть якщо й бракує чогось, техніки, до прикладу, можемо швидко доставити на локацію все, що потрібно”.

  На зйомки фільму вдалося “випросити” головного актора із… зони АТО. У Трускавець приїхали акторка і режисер з Ірану. На знімальному майданчику на обійсті сільського ґазди у селі Доброгостів побувала журналістка Високого Замку:

  "Микола Миколайович — господар, який погодився віддати своє обійстя під знімальний майданчик, гостинно запрошує на подвір’я. Кури тут почуваються як справжні господарі: попри те, що на подвір’ї море народу, не розбігаються у різні боки. Під ногами шелестять осіннє листя і незібрані горіхи. Пан Микола — пенсіонер, колись працював пожежником. Каже, дуже любить кіно. Коли його попросили віддати обійстя під знімальний майданчик, погодився. “Вирішили трохи підзаробити?” – запитую у господаря. “Про гроші ми не говорили, – примружує очі Микола Миколайович. – Але казав Віктор (чеський продюсер Віктор Вільгельм), що щось мені за це дасть”. Свого прізвища пан Микола називати не хоче, фотографуватися — також. Каже, не для слави це робить.

  Продюсер фільму Віктор Вільгельм добре знає місцевість. Він — частий гість на Міжнародному Трускавецькому кінофестивалі телевізійних фільмів “Корона Карпат”. Кілька разів Віктор представляв тут свої фільми, а останні три роки він — незмінний член журі кінофестивалю. Тому і переконав іранського режисера Алі Фахра Мусаві у тому, що бачить цей фільм тільки на теренах, що розкинулися навколо Трускавця. А ще має надійне плече, “свою людину” у Трускавці — генерального директора кінофестивалю “Корона Карпат” Олега Карпина.

— Без підтримки Олега Карпина я би не відважився знімати фільм у Західній Україні, – каже Віктор Вільгельм. – Він забезпечує знімальну групу усім необхідним. Важко було переконати іранців у тому, що у Трускавці – мир і спокій. А ще були проблеми з голов­ним героєм, якого зіграв Дмитро Лінартович. Дмитра забрали в АТО. Ми звернулися у Міністерство оборони і попросили, щоб його відпустили на зйомки. Бо тільки “Той, що пройшов крізь вогонь” (так називається фільм-візитівка Дмитра Лінартовича), може зіграти головну роль у нашому фільмі. Я навіть сценарій писав “під Дмитра”. У Міністерстві оборони нам пішли назустріч — Дмитра відпустили на період зйомок.

  Віктор Вільгельм на знімальному майданчику виступає не лише як продюсер і автор сценарію, а й як господар. Переживає, щоб усі всім були задоволені, а головне — ситі. Щоб не гаяти часу і не возити акторів до ресторану на обід, Віктор домовився, щоб обіди привозили у Доброгостів на подвір’я Миколи Миколайовича. А обід справді смачний. Нас почастували курячим бульйоном і гречаною кашею з тушкованою куркою. Чому подають курку, а не свинину? Бо іранські кінематографісти її не їдять. І як їх не переконував Віктор, хотів навчити їсти сало, вони не піддалися і не скуштували “українського наркотику”. Але галицьку кухню собі вподобали. Ніхто тут не влаштовує “засідайлівок”, тому що кожна хвилина — на вагу золота. Зйомки мають завершити до кінця осені, тому працюють щодня по 12 і більше годин. Часу на балачки і застілля нема. І ніхто не скиглить, що втомився, що холодно і падає дощ…

  Виконавець головної ролі Дмитро Лінартович, якого глядачі знають за головною роллю у фільмі “Той, що пройшов крізь вогонь”, розповів журналісту “ВЗ”, як його “призивали” в АТО (інтерв’ю з актором читайте у тижневику за 22 жовтня).

  Прийшли вранці двоє у камуфляжі, вручили повістку. Він розписався і поїхав у Рівне на полігон. Саме у той час знімали фільм “Толока”. Режисер картини звертався у райвійськкомат, який надіслав повістку, але там його не чули. Казали: нема у нас артистів і солдатів. Усі мають захищати Віт­чизну. Довелося зйомки призупинити. Тому був здивований, що Віктору Вільгельму вдалося його “випросити” у Міністерства оборони.

  Не нарікає і виконавиця головної ролі Назанін Ахмадишахпоурабаді (на фото). Попри те, що вона не професійна актриса, зіграла у кількох фільмах на батьківщині. Назанін вперше приїхала до України.

— Не приховую — довго вагалася, – каже 39-річна Назанін. – Знаю, що в Україні війна. Було страшно. Але Віктор Вільгельм настільки зумів мене переконати у безпеці на Західній Україні, що вирішила їхати. Найбільше хвилювалася моя мама. Щодня пізно ввечері спілкуюся з нею по скайпу. Розповідаю, які тут живуть добрі люди, заспокоюю, показую фотографії Трускавця та Львова.

  “Родзинкою” фільму, безперечно, є десятирічний учень Трускавецької гімназії Назар Регуш. Талант акторської майстерності виявили у Назара вчителі школи-гімназії, він — неодноразовий переможець конкурсів на краще читання вірша.

— Ну що, Назаре, ти вже як професійний актор будеш отримувати гонорар? Разом з професіоналами обідаєш, жартуєш, – кажу хлопцеві.

— Та я не знаю, скільки мені будуть платити, але бачив, що тато сьогодні контракт вже підписав. То, може, ввечері вдома дізнаюся, скільки мені заплатять, – гордо відповів юний актор.

  Стрічка зачіпає тему війни на сході України і на Близькому Сході. Та на передній план автор ставить саме історію кохання. В основі сценарію — історія про українськогоактивіста-меломана, який добровольцем поїхав на Донбас виборювати незалежність батьківщини. У боях з терористами його поранили. Після госпіталю героя відправили на реа­білітацію до Трускавця. Тут він познайомився з іранською дівчиною. Вона – біженка, яка втекла від війни на територію мирної Західної України. Хлопець закохується у неї, проте є ще один герой – чоловік старшого віку, який пережив вже одну любовну драму. Це — Олександр Ігнатуша, якого ми давно полюбили за роль міліціонера у “Сватах” і “Байках Мітяя”

  Попри те, що актори розмовляють різними мовами, одне одного розуміють. Режисер картини Алі Фахр Мусаві спілкується російською і розуміє українську. Як з’ясувалося, його дружина — волинянка. Спілкується російською і добре розуміє українську чеський продюсер Віктор Вільгельм, дружина якого також українка.

  Спершу кінострічку планували як тримовну (актори повинні були спілкуватися англійською, українською і російською), але згодом зупинилися лише на двох, виключивши російську. 

  Проект фінансово підтримав і іранський продюсер Амір Сеєд Задех. Він зацікавився фільмом і вважає, що ця кіноісторія обов’язково знайде відгук у серцях людей із різних країн. Проблеми і біль, які породжує війна, на превеликий жаль, спільні в протилежних куточках світу. Проте, на щастя, кохання, народжується і розквітає всупереч війнам!