Учителем школа стоїть Цей вислів, що належить великому українцеві Іванові Франку, є дороговказом для педагогів та учнів Доброгостівської школи

  На фото: Директор школи Оксана ГАРАСИМ’ЯК представляє гостям найкращого знавця Кобзаревої творчості Христинку КОПРОВСЬКУ

  Уперше я почула про Доброгостівську середню школу років з десять тому у Львівській обласній раді. Мова зайшла про молодих учителів, рівень їх фахової підготовки, і хтось з депутатів сказав:
– Коли хочете подивитися, як куються справжні педагогічні кадри, їдьте у Дрогобицький район у село Доброгостів, і коли хочете чогось навчитися, їдьте у Доброгостів, а коли маєте на приміті молодого спеціаліста, який мріє стати справжнім учителем, посилайте його до Доброгостова.
Тепер, коли довідалася, що Доброгостівські школярі вирішили допомогти Українській Армії, принагідно згадалися ці слова.
  Отже, їду до Доброгостова. Село, в якому проживає понад 3,5 тисячі мешканців, виглядає ошатно й справді гостинно. Про те, звідки походить його назва, мені розповіли таку легенду. Колись давно (а перша писемна згадка про село датується 1434 роком) на місці, де зараз розкинулося село, ріс густий-прегустий ліс. А в лісі було джерело, з якого била чиста кришталева вода. Забрів туди заїжджий чоловік, та й оселився біля джерела. Викопав там криницю і почав пригощати смачною та здоровою водою всіх, хто проїжджав мимо. А до води – й усім, чим Бог послав, бо чоловік був роботящим. Добре гостив. Людям це подобалося, і багато хто оселявся поруч. Так виникло село з милозвучною назвою – Доброгостів. А криниця, уже відбудована, й досі частує всіх доброю водою.
  До школи під’їжджаємо одночасно з машиною військових волонтерів, яких відразу оточують учителі та учні й проводять до актового залу, де вже чекають решта учнів. Довкола цвітуть вишиванки, але настрій далеко не святковий. Війна. Вона, розхристана, у чорній закривавленій сорочці, нагло вдерлася в оселі мешканців цього мирного й далекого від Донеччини села: 17 доброгостівців пішли на фронт, інші – живуть у постійному чеканні повістки, добрих новин, але найбільше – в надії, що все це скоро скінчиться.
  Коли до залу зайшли люди у формі (троє з них – бійці батальйону «Айдар»), діти принишкли. Далека і страшна війна, здавалося, стала на порозі. Однак, коли прозвучало вітання «Слава Україні!» відповідь вразила несподівано рішучими інтонаціями. На мить здалося, що це не діти, а вся Україна стала проти супостата: стільки сили, стільки рішучості звучало в дитячих голосах. Подумалося: ми обов’язково переможемо в цій війні, якщо в нас такі діти ростуть.
Діти й справді ростуть особливі.
– Цього року ми святкували двохсотріччя від дня народження Тараса Шевченка, – розповіла директор школи, пані Оксана Гарасим’як. – Серед інших заходів влаштували змагання: хто знає найбільше віршів Кобзаря напам’ять. Перемогла учениця Христина Копровська. За перше місце вона отримала премію – 500 гривень. Яким же було моє здивування, коли, після урочистостей, дівчинка прийшла до мене в кабінет і сказала: «Оксано Степанівно, я хочу передати ці гроші на Майдан, допоможіть мені, може, вони врятують чиєсь молоде життя».
  Між тим, діти намагаються розважити воїнів. Вони підготували невеличкий концерт. Але хвилюються так, що в очах і голосах бринять сльози. Та й як не плакати? Адже в багатьох з них на фронті батьки, старші брати. І всі їхні думки щомиті там, коло найрідніших. «Допоможи їм, Господи, вижити, допоможи вціліти» – щодня благають у молитвах.
  Школа в Доброгостові велика, гарна і дуже затишна. І колектив підібрався на славу. Це знаючі вчителі, переважно віком від тридцяти до п’ятдесяти років, які вміють і хочуть творчо працювати, легко вчаться самі і з задоволенням вчать інших. Невипадково учні школи систематично займають перші-треті місця на предметних районних олімпіадах, а також беруть активну участь у різних конкурсах і фестивалях, включаючи всеукраїнські та міжнародні. А з 24-х минулорічних випускників до вишів вступили 13. Решта – до професійних ліцеїв та коледжів. Тут усе зроблено для того, щоб діти могли розвивати свої таланти, – хор, танцювальний ансамбль «Юність», розмаїття гуртків. Мабуть, їх славетний земляк педагог Іван Боберський, ім’я якого носить школа, пишався б, що в його рідному селі є такий навчальний заклад. Але найголовніше – діти ростуть патріотами своєї Батьківщини. Чули б ви, з яким почуттям вони виконували Гімн України!
– Сьогодні наші гості, – продовжує О.Гарасим’як, – багато говорили про необхідність будувати державу на основі національної ідеології. Правильно говорили. Але доки політики дійдуть до цього розуміння, народ сам з низів розпочав цей процес. Далеко не треба ходити. Ще минулого року наші діти неохоче співали гімн – в’яло, забували слова. Цього ж року ви самі чули, виконують його, як молитву. Бачили б ви, з яким ентузіазмом включилися вони в акцію допомоги фронтові! Враження, що це зовсім інші діти, так вони змінилися за тих кілька місяців. Та й люди в селі стали іншими.
– Як тільки постав Майдан, – додає Володимир Стецівка, – доброгостівці допомагали, чим могли: організовували збір коштів, продуктів. А коли війна почалася, згуртувалися ще більше. Коли вже кличуть кого до війська, намагаємося гуртом забезпечити всім необхідним. Та й не тільки своїх. Он Іван Медвідь з Нагуєвич приїхав практично голий. Теж забезпечили. Бо то наші хлопці, рідні. І ми найбільше хочемо, щоби вони вижили.
– Оксано Степанівно, – запитую, – ви в школі давно працюєте, скажіть, як змінилися люди, якщо порівняти радянський час, здобуття незалежності і день сьогоднішній?
– Директорую я вже 14 років, а в школі працюю з 1972 року. Виховала не одне покоління і справді маю з чим порівняти. Школа в Доброгостові традиційно була сильною, а село дуже багатим. Тут працювала птахофабрика, яка мала мільйонні прибутки. Вона й була головним нашим спонсором: оплачувала екскурсії, проживання в готелях. Завдяки фабриці ми в 1986 році отримали перший в області комп’ютерний клас. Але при цьому люди знали, що їх добробут від освіти не залежить: одна частина села працювала на фабриці, друга – як обслуговуючий персонал у санаторіях Трускавця. Проголошення Незалежності збіглося з економічною кризою. Матеріальне становище людей значно погіршилося, і саме тепер вони потягнулися до школи. Свідомо чи підсвідомо люди зрозуміли, що тільки освіта, знання можуть щось змінити. В результаті батьки більше допомагають школі, а діти краще вчаться, щоб мати можливість здобувати вищу освіту. Нема в нас учнів, які стоять на обліку в міліції, що теж свідчить про духовний і культурний рівень. Коли прийшла війна, люди справді дуже згуртувалися. Але тепер уже навколо держави. Незалежність, здобута 23 роки тому, була більше формальною, зовнішньою. Внутрішньо ми залишалися залежними від тієї ж Росії, а дехто – рабами, тішачи себе казками про доброго «старшого брата», підкріплюючи свою «родинність» примарними ознаками, наприклад, «двоязичієм». Але ж у природі роздвоєний язик має тільки змія. Тепер ми в цьому переконалися. Нація народжується в крові.

Леся РУПНЯК (газета «Нація і держава»)