Текстова версія.

Для українського селянина смерть була єдиною індивідуальною подією, – історик

Ще століття тому смерть у життєвому циклі простої селянської української родини була елементом природного зв’язку зі світом, тож ніхто не дивувався приготуванням людини ще за життя до свого похорону. Окрім того, відхід в інших світ був чи не єдиною індивідуальною подією в житті українця.

Таку думку під час програми «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» (щочетверга та щонеділі о 22:00 на телеканалі ZIK) висловила доктор історичних наук Марина Гримич.

«Уявіть собі суспільство, коли не святкували ні дні народження, ні інші персональні дати. Адже, коли народжувалась дитина, ще було невідомо, чи вдасться їй вижити, тож і хрестини не відзначали. Святкували лише весілля, однак це була парна подія. Єдиною індивідуальною подією у житті людини була смерть», – зазначає Гримич.

Тож на Галичині великим гріхом вважалося відмовитись майструвати домовину чи копати яму. У приготуванні до похорону допомагали усі. До прикладу, мешканка села Бистрий Катерина Гарасимʼяк – місцева кравчиня. Жінка пригадує, що їй часто доводилося обшивати труни.

«Я все це шила, оббивала чорним полотном, робила чорну накидку. Коли в нашому селі хтось помирав, це була вже моя робота», – розповідає пані Катерина.

За свою працю гроші чи гостинці брати не годилося.

«Та я б і сама не взяла. Це ж для покійника! Не можна брати, бо це великий гріх», – каже кравчиня.

Упродовж трьох днів після похорону для покійника в хаті ставили мисочку з водою, рушник та запалювали свічку.

«Кажуть, якщо прокинешся вранці і побачиш мокрий рушник, значить покійний приходив вмитися», – розповідає Катерина Гарасимʼяк.

А у селі Доброгостів, що на Дрогобиччині, щоб дорога покійного була ясною, за народним обрядом, світло в хаті не вимикали до трьох днів та, навіть, впродовж року.

«Три дні, по християнському звичаю, душа людина витає ще коло свого тіла, і тому повинно бути засвічене світло», – зазначає місцевий житель Стефан Торський.

Впродовж року на Галичині також заборонялося мити підлогу теплою водою та білити хату, щоб не «замазати» душу. Якщо ж протягом цього часу таки доводилось підрихтувати дім, то все ж у куті залишали не побілений шматочок.

Дослідники ж наголошують: народна культура, по-суті, є фольклорною, тож по всій Україні немає якогось одного обряду похорону.

«Навіть у двох сусідніх селах вірування можуть кардинально відрізнятися одні від одних. До прикладу, в одному випадку, якщо під час поминок на землю падає шматочок їжі, то скажуть, що це мертвий попросив і відкладуть десь на тарілочку. В іншому ж селі це можуть сприйняти, як знак, що небіжчик за собою хоче забрати когось із присутніх», – зазначає Марина Гримич.