Дрогобицький район Львівська область
Чт, 28.03.2024, 10:43
Меню сайту

Категорії розділу
Історія [19]
Знай наших [5]
Інше [9]

Свіжі коментарі

Пошук

Друзі сайту
сайт села Квітневе

Опитування
Звідки Ви?
Всього відповіди: 992

Для ознайомлення

Головна » Статті » Статті на місцеву тематику » Знай наших

Коли ти повстанка…

Анна Стецівка народилася у 1929 р. у с. Доброгостів Дрогобицького р-ну Львівської обл. Після закінчення школи Анна поступила у Дрогобицьку торгівельну школу. Під час навчання познайомилася з юнаками, які, як виявилося згодом, належали до ОУН(м). У 1943 р. дівчина й сама вступила в організацію: «Нам казали, шо треба вечир прийти там, де церква святого Петра і Павла, а там такий під’їзд був. Нам сказали прийти туда на збори. Нам дают декалог – десят заповідей українського повстанця. Памітаю: «Здобудеш українську державу, або згинеш в боротьбі за неї…». То була організація Мельника». 
Анна розповсюджувала листівки та залучала інших – так тривало до приходу других «совітів». Через зміну влади їй так і не вдалося завершити навчання. 
Дівчина повернулася у рідне село та влаштувалася на роботу у сільську раду, продовжуючи допомагати організації: «Я була фінагентом, збирала податок. Значить, яка була моя ціль – я в сільській раді всьо знаю, хто приїжджиє, шо сі робит. Мій обов’язок був повідомляти… Штафетку давали мені, а я несла на зв’язок. Обмотувала в глину і несла в кулаці, якби в разі чогось – треба випустити, але памітати де… Треба залучати ще дівчат, то була така Торська Анастазія, Кузьма Анна, Мотус Теодозія… А я в сільській раді, я знала шо в селі нема облави. То ходила хата в хату, заказувала, шо ту двоє прийдут, ту троє». 
Одного разу, до Анни прийшли із звичним проханням перевести повстанців на інше село: «Над раньом приходєт, стукают, хлопці з ліса прийшли, треба перевезти до Станилі. А ми знали, де там станиця є... Переходимо, бо треба йти до Станилі на зв’язок: «Стой! Кто ідьот?! А я кажу: «Хлопці, назад!». Беру відповідальність на себе, кажу: «Бисте не стріляли, свої ідуть». Та якби ті всі хлопці поверталисі назад тов самов дорогов, а вони хотіли перебігти, а там вище була друга засідка. Там почаласі стрілянина, як там зачили стріляти, то ті шо ту були тоже побігли туда». 
Поки тривала стрілянина, Анна забігла до тітки, яка жила поруч, там на землі спало п’ятеро повстанців. Дівчина була вимушена покинути будинок, аби не видати цих хлопців. Її арештували під хатою: «Повели мене дорогов, я дивлюсі лежит два… Оден з наших хлопців, а оден їх. Вони пустили ракету, освітили. То він з Гаїв був наш, Стецула Петро писавсі… Мене забрали до Трускавцє і мене до того підвала посадили, і на допит. Привели того солдата: «Ти вела бандерівців?», – «Та нє, я ніколо не виділа, я йшла до цьоці свеї позичити гроші. Я виділа, шо йшли якісь люди, але я думала шо базар, а потим зачиласі стрілянина… Та та шо була – давно втікла, а ви мене з-під хати взєли». 
Солдат визнав, що добре не бачив ту дівчину. Анні хитрощами вдалося уникнути покарання. 
Після першого арешту молода повстанка попала під підозру. Знову Трускавецька тюрма. Після кількагодинних допитів до Анни в камеру прислали «підставну» дівчину, яка повинна була видавати себе за зв’язкову і вивідати інформацію. Та вони виявилися знайомими і ця дівчина допомагає Анні вийти з тюрми: «Мене рано випустєт, а ти на мене наговори, кажи: «Та вона бандеровка, а ви її випустили, а я ніц не робила і ви мене тримаєте»». 
Анну протримали ще одну ніч: «На другий день дали мене в кімнату на горі, там но стіл був… Десь так вночи, чую, відкриваютсі двері, а я лягла на той столик та й лежу. Приходит [енкаведист, – авт.], но плащ, в шкарпетках… Лізе до мене на ліжко, а я в гвавт, в крик: «Я зара підойму всьой будинок, я підойму всіх людей!», – «Тіше, тіше…», – як сі змив, пішов, не рухав. Мене випустили». 
Коли Анна повернулася з тюрми, на неї чекав її коханий – молодий повстанець – Василь Мотуз, вістовий УПА на псевдо «Голуб»: «Подивиласі на вікно, а на вікні тако рука. А він як прийшов, то хіба під хатов приложив руку до вікна, а я вже пізнала його руку і вже вийшла. Зарослий такий, я кажу: «Йой, Василику та чо ти такий?», – «Бо я жалобу за тобов носив. Я не думав жи би ти вийшла. Господь Бог мене поратував. Бог за мнов, я хіба молився». 
Василь переховувався у криївках і рідко приходив до коханої дівчини. А одного вечора Анна так і не дочекалася свого нареченого: «В долині була криївка, то там хлопці погинули, то там мій хлопец загинув. То було на саму «шуткову» неділю сорок шестого року. Облаву зробили і обступили, півсела нашого згоріло тоди. А ту стодолу обступили, де була їх криївка… Одного ранили і забрали, мав псевдо «Крук». Там ше мій хлопец і ше двоє було хлопців. То ті двоє пострілялися такой там і так, і згоріли. А той мій хлопец як вирвавсі звідтам… Він тікав догори, недалеко був потік, як то називали «гуничний»… За ним бігли і стрілєли, і поранили його в голову. Він упав, а вони його наздоганяли, він мав при собі багнет німецкий. Він видів, шо його наздоганяют і сам себе тим багнетом [в серце, – авт.]. Потому їх попривозили коло сільради і поклали їх там. Тих двох спалених, а він посередині був… Я ще купила йому сорочку – вишиванку, думаю, на Великодні свєта дам йому подарок… вже м не дала… Я вже ту сорочку дала тому стрикові і казала, шо положите йому, як будете його хоронити. То їх всєх трьох в одну могилу поховали». 
Після смерті коханого «Голуба» Анні не давали спокою. Дівчина шукала захисту та вийшла заміж за місцевого хлопця, який тільки повернувся з Німеччини: «Він як прийшов з Німеччини, то йому хлопці сказали, шо мій хлопец загинув. А я йому сподобалась і ми ся поженили. Я думала, шо хоть тепер мене лишут, ага, лишут...». 
Анна завагітніла та дитина народилася мертвою: «Дитина як народилась, то була на півсиня, то той холодний бетон по тюрмах...». 
Жінка чекала на другу дитину, але знову потрапила до тюрми: «Мене перевезли в Дрогобич… Брали на допит вночи. Там з хутора одного хлопця як взяли на допити, то як принесли вночи, то як кусок мняса. Всьо вкривавлене, били по ногах, по п’єтах, то з п’єт фалатє таке було… Він тако пхає руку мені попід шию: «Може хто має жилєтку?», – він жилєтку хотів, він би був підрізав себе». Так нічого і не вивідавши, жінку знову випустили. 
Через постійні переслідування та арешти, в 1950 р. Анна добровільно виїхала в м. Губа Азербайджанської РСР до тітки Катерини Дутки, яку виселели раніше, залишивши дворічного сина та чоловіка. У 1955 р. Анна повернулася на Україну. 
Уже в незалежній Україні Анна понад тринадцять років була головою осередку «Союзу українок» – сприяла відновленню національної пам’яті на рідних теренах. 
Підготувала Ольга Галабурда

Категорія: Знай наших | Додав: Микола (13.07.2017)
Переглядів: 695 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar

Випадкове фото
з альбому Краєвиди

Онлайн всього: 3
Гостей: 3
Користувачів: 0
Система Orphus

Bystryi © 2010-2024
Конструктор сайтів - uCoz